Хірургічне відділення – ДНУ "ЦІТОЗ" ДУС

Абсцес та флегмона

Абсцес (гнійник) – це запальний осередок, що має чіткі межі і заповнений гнійним вмістом. Абсцес може розвитися в підшкірній клітковині, м’язах, а також – в органах або між ними. Обмеження запального процесу та утворення порожнини, що оточує уражену ділянку, є захисним механізмом організму людини. Цим абсцес відрізняється від флегмони – гнійного запалення без чітких меж.

Флегмона – розлите гнійне запалення м’яких тканин, що характеризується їхнім просочуванням гноєм з тенденцією до швидкого поширення запалення в прилеглих м’язах, сухожиллях, жировій клітковині. Флегмона може розвиватися в будь-якій частині тіла, а при бурхливому перебігу захворювання – захоплювати низку анатомічних областей, наприклад, шийну, плечову, стегнову, сідничну, поперекову, тощо.

Причини виникнення абсцесу – потрапляння до тканин організму через ушкоджену шкіру або слизову оболонку патогенних та умовно-патогенних бактерій. Внаслідок дії інфекційних агентів на тканину виникає місцеве запалення. Імунна система прагне обмежити запальне вогнище, і її численні компоненти мігрують до місця ураження. Клітини імунної системи ведуть боротьбу з патогенними агентами, в результаті чого утворюється гній. Обмежену порожнину гнійника зсередини вистилає піогенна мембрана, яка відмежовує гнійний вміст від здорових тканин.

Часто більш схильними до гнійних уражень є люди з імунодефіцитом. Також пацієнти, які лікуються глюкокортикоїдами та хіміотерапією за рахунок імуносупресивної дії даних груп препаратів. Таким особам необхідно бути більш обережними до пошкоджень та уважними до обробки ран.

Постін’єкційні абсцеси – через інфікування під час ін’єкції або неправильне введення розчину. Виникнення та формування постін’єкційого інфільтрату (запального ущільнення) може займати всього кілька годин. На 4-5 добу після невдалої ін’єкції при відсутності лікування або неефективному лікуванні формується гнійне вогнище.

Фактори, що сприяють виникненню абсцесу: знижений імунітет, цукровий діабет, порушення периферичного кровообігу, інтоксикація організму, переохолодження.

Прояви абсцесу: болісні відчуття в області ін’єкцій, почервоніння шкіри, припухлість, підвищення температури, болісні відчуття при рухах, біль та збільшення прилеглих лімфатичних вузлів, ущільнення та підвищення температури в місці ін’єкції.

Часто відмічаються симптоми інтоксикації організму:

нудота, блювання;
болі в м’язах і суглобах;
головний біль;
погіршення апетиту;
озноб;
загальна слабкість.

Також може спостерігатися загальне підвищення температури тіла через реакцію організму на запальний процес.

При утворенні гнійника в місці ураження відмічається місцеве підвищення температури, тобто при доторканні ви відчуваєте, що ділянка є гарячою. Тканина біля абсцесу набрякає, червоніє. В тканині за рахунок тиску подразнюються больові рецептори. Місце ураження стає болючим. Порушується функція ділянки чи органу.

При поверхневому розташуванні гнійника може просвітлюватися колір гнійного вмісту. Він може варіювати від світло-жовтого до зеленуватого.

Поверхневі абсцеси майже не потребують додаткових діагностичних маніпуляцій. Діагноз ставиться лікарем клінічно (на підставі збору анамнезу та фізикального обстеження).

Абсцеси внутрішніх органів можуть потребувати застосування арсеналу діагностичних методів:

рентген;
ультразвукове дослідження (УЗД);
комп’ютерна томографія (КТ);
магнітно-резонансна томографія (МРТ);
діагностична пункція.

Для призначення раціональної антибіотикотерапії може знадобитися бактеріальний посів з порожнини абсцесу.

Лікування абсцесів проводиться лише в медичних установах.

При виникненні абсцесу необхідно звернутися до хірурга!

Якщо абсцес не лікувати, сам він не пройде, а перейде у флегмону або сепсис. Небезпечно зловживати народними методами лікування абсцесів. Лікування абсцесів індивідуальне, тому народні методи підходять не всім!

При перших проявах абсцесу необхідно направити хворого до хірурга в медичну установу!

Чого не можна робити при абсцесах:

Чекати поки він «пройде сам».
Самостійно розкривати гнійник і видавлювати гній.
Масажувати місце абсцесу.
Робити компреси та примочки у випадку, якщо абсцес сформувався або гноїться.

Новини:

06 Вер

The European Society of Regional Anaesthesia and Pain Therapy (ESRA), м.Прага

30 Сер

Безперервний професійний розвиток (Заходи на вересень 2024р.)

24 Сер

Вітаємо з Днем Незалежності України!

23 Сер

Вітаємо з Днем Державного прапора України!

19.08.2024

Атиповий лабораторний варіант первинного гіперпаратиреозу: клінічний випадок

Первинний гіперпаратиреоз (ПГПТ) є поширеним захворюванням прищитоподібних залоз (ПЩЗ), яке все більше приковує увагу лікарів різних спеціальностей через наявність різноманітних ускладнень у всіх органах та системах людського організму попри більш ніж столітню історію його дослідження. Зацікавленість пов’язана з поглибленням уявлень щодо патогенезу, різноманітного клінічного перебігу, а також -удосконаленням лабораторної та топічної діагностики.

Частота виявлення ПГПТ у різних країнах значно відрізняється, що напряму пов’язано з рівнем медичного забезпечення, наявністю медичних програм по його виявленню, а також – настороженістю лікарів різних спеціальностей. На сучасному етапі в Україні діагностика ПГПТ залишається на рівні казуїстичного виявлення, а в багатьох регіонах взагалі відсутні відомості щодо нових випадків. Хворим проводиться довготривале і малоефективне лікування захворювань, які стали наслідками ПГПТ, хоч масштаб проблеми є вже кілька десятиріч універсально визначеним, а популяризацією проблеми вітчизняні фахівці з ендокринології та ендокринної хірургії займаються тривалий час.

Найбільш ефективним і доступним методом широкого скринінгу ПГПТ є визначення рівня кальцію іонізованого (Са⁺⁺) та кальцію загального (Са заг.) в крові. На думку фахівців з клініки Мейо, показаннями для цілеспрямованого пошуку ПГПТ є наступні ознаки: крихкість кісток (спонтанні переломи), наявність камінців у нирках чи жовчному міхурі, часте сечовипускання, нез’ясовані періодичні болі в ділянці живота, швидка втомлюваність та загальна слабкість, депресія та/чи погіршення пам’яті, кісткові, м’язові та суглобові болі, часта схильність до нудоти, блювота та зниження апетиту. Отримавши підвищене чи верхньо-нормальне значення рівня кальцію в крові, можна запідозрити наявність патології ПЩЗ. Наступним, обов’язковим, етапом дослідження є визначення рівня паратгормону (ПГ) та фосфору в крові. При виявленні високих рівнів ПГ, Са заг. та Са⁺⁺, зниженому рівні фосфору в крові діагноз ПГПТ не підлягає сумніву. Для виключення лабораторної похибки бажано результати повторити в іншій лабораторії. Якщо лабораторно двічі підтверджено діагноз ПГПТ – обов’язково проводиться топічна діагностика у вигляді УЗД, а при його неінформативності – комп’ютерна томографія (КТ) з контрастуванням шиї та верхнього середостіння чи паратиреосцинтіграфія з ⁹⁹^mТс-MIBI.

На сучасному етапі розвитку медицини не існує жодного ефективного лікування ПГПТ, крім оперативного втручання, яке є єдиним радикальним методом лікування даного захворювання.

Клінічний випадок

Наочним прикладом «недбалих та вузьконаправлених» діагностично-лікувальних дій лікарів став клінічний випадок пацієнта з нирковою формою ПГПТ, який був прооперований в хірургічному відділенні Державної наукової установи «Науково-практичного центру профілактичної та клінічної медицини» Державного управління справами (ДНУ «НПЦ ПКМ» ДУС).

Пацієнт Д., 1981 року народження, звернувся на консультацію до уролога зі скаргами на наявність множинних конкрементів у обох нирках, помірну загальну слабкість, періодичні болі в кістках і м’язах, особливо, в ногах, та при фізичному навантаженні.

З анамнезу хворого стало відомо, що у 2007 році (15 років тому!!!) вперше були виявлені конкременти у нирках розмірами до 3-4 мм. Періодично камінці виходили фізіологічним шляхом, і лише на цей період проводилась симптоматична терапія для полегшення відходження каменів. За консультацією неодноразово звертався до лікарів-урологів – призначалась лише симптоматична терапія, рекомендовано дієту з низьким вмістом солі та подальше динамічне спостереження.

У жовтні 2022 року вперше за консультацією звернувся до ДНУ «НПЦ ПКМ» ДУС, і лише тут (7-ий!!!) уролог після ретельного перегляду результатів КТ нирок порекомендував здати аналіз крові на вміст ПГ та кальцію в крові.

27.09.2022р. КТ ДОСЛІДЖЕННЯ: Обидві нирки нормально розташовані. Розміри правої нирки – 135х70 мм., ширина ниркової паренхіми звичайна. Ектазії ЧМС немає. У чашечках усіх груп правої нирки визначаються дрібні конкременти розмірами від 1,5 мм. до 4 мм., щільністю до + 580HU, загальна кількість до 10 шт. Правий сечовід не розширений, конкрементів не містить. Розміри лівої нирки – 105х57 мм., ширина ниркової паренхіми звичайна. ЧМС не розширена. У чашечках верхньої групи візуалізуються конкременти (загальна кількість 6-7 шт.), розміром від 2 мм. до 7х10 мм., щільністю від 270 HU до 1150 HU відповідно. У чашечках середньої групи 3 конкременти, розміром від 3,5 мм. до 8х7 мм., щільністю від 250 HU до 1170 HU відповідно. У чашечках нижньої групи 3 конкременти, розміром від 2 мм. до 3,5 мм., щільністю до 220 HU. Лівий сечовід не розширений, без ознак конкрементів.

ВИСНОВОК: КТ-ознаки СКХ, конкременти обох нирок. Даних за наявність конкрементів в сечоводах та сечовому міхурі на момент обстеження не виявлено. (Рис. 1).

Рис. 1. КТ нирок з каменеутворенням

При подальшому лабораторному дослідженні та проведенні топічної діагностики отримані наступні результати:

02.10.2022р. Паратгормон – 240,7 пг/мл (18,5-88), ТТГ – 1,411 мкОд/мл (0,4-4,85), Са заг. – 2,90 ммоль/л (2,18-2,6) (колориметричний метод), Са⁺⁺ – 1,23 ммоль/л (1,09-1,35) (іонселективний метод), Фосфор – 0,64 ммоль/л (0,78-1,65), 25-гідроксивітамін Д – 41,6 нмоль\л (<50 – дефіцит).

25.10.2022р. УЗД щитоподібної залози: щитоподібна залоза розташована низько, капсула не ущільнена. Додаткові утворення в залозі не визначаються. Паренхіма залози ізоехогенна, ехоструктура однорідна. По методу Brunn: Об’єм лівої частки 10,07 куб.см. Об’єм правої частки 18,82 куб.см. До нижнього полюсу правої частки прилягає гіпоехогенне утворення 26 мм. (Рис. 2).

Рис. 2. УЗД-картина пухлини правої нижньої прищитоподібної залози

Рис. 3. Макропрепарат: пухлина правої нижньої прищитоподібної залози

Аналізуючи отримані результати, сумнівів у діагнозі первинний гіперпаратиреоз не виникало, але здивував і змусив засумніватися рівень Са⁺⁺ – він в межах норми! Тому було прийнято рішення про повторення аналізів у іншій лабораторії.

25.10.2022р. Паратгормон – 61,01 пг/мл (6,2-29), Са⁺⁺ – 1,21 ммоль/л (1,13-1,32), Са заг. – 2,65 ммоль/л (2,1-2,5), Фосфор – 0,68 ммоль/л (0,72-1,56).

Результати повторних аналізів підтвердили діагноз первинний гіперпаратиреоз, але рівень Са⁺⁺ залишився в межах норми! Після повторної ретельної бесіди з пацієнтом прийнято рішення про проведення оперативного втручання. 07.11.2022 року пацієнт госпіталізований в хірургічне відділення ДНУ «НПЦ ПКМ» ДУС з діагнозом: первинний гіперпаратиреоз, ниркова форма. Сечокам’яна хвороба.

07.11.2022р. виконана операція: видалення пухлини правої нижньої прищитоподібної залози. Макропрепарат: пухлина правої нижньої прищитоподібної залози розмірами 30х15х20 мм. (Рис. 3).

Патогістологічний висновок: аденома прищитоподібної залози із основних (світлих) клітин.

07.11.2022р. (через 2 години після завершення оперативного втручання) паратгормон 11,9 пг/мл (18,5-88) – перевірений двічі, Са⁺⁺ – 1,28 ммоль/л (1,09-1,35) – без інфузії препаратів кальцію.

У 1-шу післяопераційну добу внутрішньовенно вводилось 60 мл. (600 мг.) кальцію глюканата на 400 мл. фізіологічного розчину, а на наступну добу – 40 мл. (400 мг.) на 400 мл. фізіологічного розчину. Також на наступну добу після операції призначений пероральний прийом таблетованого кальцію (Кальцій-Д3-Нікомед Форте: кальцію карбонату 1250 мг, що еквівалентно 500 мг кальцію, холекальциферолу (вітаміну Д3) – 10 мкг (400 МО) у вигляді концентрату холекальциферолу 4 мг.) в дозі 3 грами/добу (2 таблетки 3 рази/день) та препарати вітаміну Д (холекальциферол: 5000 МО протягом 7 діб, потім 2500 МО – до місяця). Ранній післяопераційний період протікав без особливостей. 09.11.2022р. у задовільному стані пацієнт виписаний із стаціонару в поліклініку по місцю проживання під спостереження ендокринолога, уролога. Дані рекомендації (контроль рівня кальцію та паратогормону через 1-3-6-12 місяців, вживання препаратів кальцію та віт. Д3).

На 3-тю добу у пацієнта виникли скарги на відчуття оніміння пальців рук та ніг, парестезії в ділянці рота та носа – збільшено дозу кальцію до 4 грам/добу та вітаміну D (до 7500 МО протягом 7 діб) – самопочуття покращилось, симптоми гіпокальціємії зникли.

Контрольні аналізи:

21.11.2022р. Паратгормон – 88 пг/мл (18,5-88), Са⁺⁺ – 1,21 ммоль/л (1,09-1,35).

05.12.2022р. Паратгормон – 64,2 пг/мл (18,5-88), Са⁺⁺ – 1,24 ммоль/л (1,09-1,35) – на тлі прийому вітаміну D.

Обговорення та висновки

На сьогоднішній день лабораторна діагностика первинного гіперпаратиреозу не викликає великих труднощів [1, 2, 5]. Майже кожна лабораторія має можливість та необхідне обладнання для визначення рівнів ПГ та кальцію в крові [3, 6]. Нагальною потребою залишається широка інформованість та настороженість лікарів різних спеціальностей (сімейний лікар, урологи, ендокринологи, нефрологи, хірурги тощо) на предмет виявлення ПГПТ на безсимптомній або малосимптомній стадії. Оперативне лікування на таких стадіях менш травматичне та не призводить до розвитку довготривалих ускладнень, пов’язаних з відновленням кальцієво-фосфорного обміну і, в свою чергу, призводить до швидкого відновлення працездатності пацієнтів [1, 6].

Даний клінічний випадок заслуговує уваги та ретельного розбору:

вже при першому зверненні до лікаря-уролога були всі підстави для того, щоб запідозрити ПГПТ, який викликав утворення множинних конкрементів у обох нирках (є однією з характерних ознак гіперпаратиреозу);
неодноразове повторне звернення до 6-ти!!! урологів та поява нових камінців у нирках не наштовхнуло жодного з лікарів на думку про ПГПТ;
особливо звертає на себе увагу рівень іонізованого кальцію: під час подвійного визначення в різних лабораторіях його рівень перебував в межах референтних значень до операції та, не дивлячись на наявність клінічних ознак гіпокальціємії після операції, залишився в межах норми в ранньому післяопераційному періоді і за весь час подальшого динамічного спостереження.

Описаний клінічний випадок є унікальним за лабораторними показниками. Під час неодноразового визначення рівня іонізованого кальцію в крові в різних лабораторіях отримано показники в межах референтних значень, не дивлячись на підвищення рівня паратгормону більше ніж у два рази та наявності клінічних проявів типових ускладнень первинного гіперпаратиреозу. Тому під час обстеження пацієнтів із підозрою на гіперпаратиреоз потрібно брати до уваги, що нормальний рівень загального та/або іонізованого кальцію крові не виключає діагноз ПГПТ. І за наявності клінічної картини гіперпаратиреозу та/або його ускладнень доцільне обов’язкове серійне визначення рівня паратгормону, кальцію іонізованого та загального в крові.

Новини:

06 Вер

The European Society of Regional Anaesthesia and Pain Therapy (ESRA), м.Прага

30 Сер

Безперервний професійний розвиток (Заходи на вересень 2024р.)

24 Сер

Вітаємо з Днем Незалежності України!

23 Сер

Вітаємо з Днем Державного прапора України!

05.08.2024

Коксоартроз

Коксартроз – це артроз кульшового суглоба. Розвивається поступово, протягом кількох років, схильний до прогресування, може бути як одностороннім, так і двостороннім. Супроводжується болями та обмеженням рухів у суглобі. На пізніх стадіях можлива атрофія м’язів стегна та укорочення кінцівки. Діагноз встановлюється на підставі клінічної симптоматики та результатів рентгенографії. На ранніх стадіях коксартрозу лікування консервативне. При руйнуванні суглоба, особливо у пацієнтів молодого та середнього віку, необхідна операція (ендопротезування).

Загальні відомості

Коксартроз (остеоартроз або деформуючий артроз) – це дегенеративно-дистрофічне захворювання. Зазвичай розвивається у віці 40 років і старше. Може бути наслідком різних травм та захворювань суглоба. Іноді виникає без видимих причин. Для коксартрозу характерний поступовий прогресуючий перебіг. На ранніх стадіях використовуються консервативні методи лікування. На пізніх етапах відновити функцію суглоба можна лише оперативним шляхом.

В ортопедії та травматології коксартроз є одним із найпоширеніших артрозів. Висока частота його розвитку обумовлена значним навантаженням на кульшовий суглоб і широкою поширеністю вродженої патології – дисплазії суглоба. Жінки хворіють на коксартроз трохи частіше за чоловіків.

Причини коксартрозу

Виділяють первинний (виниклий з невідомих причин) і вторинний (розвинутий внаслідок інших захворювань) артроз кульшового суглоба.

Вторинний коксартроз може стати наслідком таких захворювань:

дисплазія кульшового суглоба;
вроджений вивих стегна;
хвороба Пертеса;
асептичний некроз головки стегна;
інфекційне ураження та запальні процеси (наприклад, артрит тазостегнового суглоба);
перенесені травми (травматичні вивихи, переломи шийки стегна, переломи тазу.

Коксартроз може бути як одностороннім, так і двостороннім. При первинному коксартрозі часто спостерігається супутнє ураження хребта (остеохондроз) та колінного суглоба (гонартроз).

Фактори ризику

До факторів, що збільшують ймовірність розвитку коксартрозу, належать:

постійне підвищене навантаження на суглоб; найчастіше спостерігається у спортсменів і людей із надмірною масою тіла;
порушення кровообігу, гормональні зміни, порушення метаболізму;
патологія хребта (кіфоз, сколіоз) або стоп (плоскостопість);
літній вік;
малорухливий спосіб життя.

Коксартроз у спадок не передається. Однак, певні особливості (порушення обміну речовин, особливості будови скелета та слабкість хрящової тканини) можуть успадковуватись дитиною від батьків. Тому за наявності родичів, які страждають на коксартроз, ймовірність виникнення хвороби дещо збільшується.

Патанатомія

Тазостегновий суглоб утворений двома кістками: клубовою та стегновою. Головка стегна зчленовується з вертлужною западиною клубової кістки, утворюючи своєрідний «шарнір». При рухах вертлужна западина залишається нерухомою, а головка стегнової кістки рухається в різних напрямах, забезпечуючи згинання, розгинання, відведення, приведення та обертальні рухи стегна.

Під час рухів суглобові поверхні кісток безперешкодно ковзають відносно одна одної, завдяки гладкому, пружному та міцному гіаліновому хрящу, що покриває порожнину вертлужної западини та головку стегна. Крім того, гіаліновий хрящ виконує функцію, що амортизує і бере участь у перерозподілі навантаження при рухах та ходьбі. У порожнині суглоба знаходиться невелика кількість суглобової рідини, яка відіграє роль мастила та забезпечує живлення гіалінового хряща. Суглоб оточений щільною та міцною капсулою. Над капсулою знаходяться великі стегнові та сідничні м’язи, які забезпечують рухи в суглобі та які, як і гіаліновий хрящ, є амортизаторами, що оберігають суглоб від травм при невдалих рухах. При коксартрозі суглобова рідина стає більш густою та в’язкою. Поверхня гіалінового хряща висихає, втрачає гладкість, покривається тріщинами. Через шорсткість хрящі при рухах постійно травмуються, що спричиняє їх стоншення і посилює патологічні зміни в суглобі. У міру прогресування коксартрозу кістки починають деформуватися, «пристосовуючись» до тиску, що збільшився. Обмін речовин у ділянці суглоба погіршується. На пізніх стадіях коксартрозу спостерігається виражена атрофія м’язів хворої кінцівки.

Симптоми коксартрозу

До основних симптомів захворювання належать болі в ділянці суглоба, (пахової області, стегна і колінного суглоба). Також при коксартрозі можлива скутість рухів і тугорухливість суглоба, порушення ходи, атрофія м’язів стегна, кульгавість, і скорочення кінцівки на стороні ураження. Характерною ознакою коксартрозу є обмеження відведення (наприклад, хворий має труднощі при спробі сісти «верхом» на стілець). Наявність тих чи інших ознак та їх вираженість залежить від стадії коксартрозу. Першим і найпостійнішим симптомом є біль.

При коксартрозі 1 ступеня пацієнти мають скарги на періодичний біль, який виникає після фізичного навантаження (бігу або тривалої ходьби). Біль локалізується у ділянці суглоба, рідше – у ділянці стегна чи коліна. Після відпочинку зазвичай зникає. Хода при коксартрозі 1 ступеня не порушена, рухи збережені в повному обсязі, атрофії м’язів немає. На рентгенограмі пацієнта, що страждає на коксартроз 1 ступеня, можна спостерігати нерізко виражені зміни: помірне нерівномірне звуження суглобової щілини, а також – кісткові розростання навколо зовнішнього або внутрішнього краю вертлужної западини за відсутності змін з боку головки та шийки стегнової кістки.

При коксартрозі 2 ступеня біль стає більш інтенсивним, нерідко з’являється навіть у стані спокою, іррадіює у стегно та область паху. Після значного фізичного навантаження хворий на коксартроз починає накульгувати. Обсяг рухів у суглобі зменшується: обмежується відведення та внутрішня ротація стегна. На рентгенівських знімках при коксартрозі 2 ступеня відображається значне нерівномірне звуження суглобової щілини (більше ніж наполовину нормальної висоти). Головка стегнової кістки дещо зміщується догори, деформується та збільшується у розмірі, а її контури стають нерівними. Кісткові розростання при коксартрозі 2 ступеня з’являються не лише на внутрішній, а й на зовнішній стороні вертлужної западини і виходять за межі хрящової губи.

При коксартрозі 3 ступеня біль стає постійним, турбує пацієнтів не лише вдень, а й уночі. Ходьба ускладнюється, при пересуванні хворий на коксартроз змушений користуватися тростиною. Обсяг рухів у суглобі різко обмежений, м’язи сідниць, стегна та гомілки атрофовані. Слабкість м’язів стегна стає причиною відхилення таза у фронтальній площині і укорочення кінцівки на хворому боці. Для того, щоб компенсувати укорочення, пацієнт, який страждає на коксартроз, при ходьбі нахиляє тулуб у хворий бік. Через це центр тяжіння зміщується, навантаження на хворий суглоб різко збільшується. На рентгенограмах при коксартрозі 3 ступеня виявляється різке звуження суглобової щілини, виражене розширення голівки стегна та численні розростання кісток.

Діагностика

Діагноз коксартрозу робиться на підставі клінічних ознак та даних додаткових досліджень, основною з яких є рентгенографія. У багатьох випадках рентгенівські знімки дають можливість встановити не лише ступінь коксартрозу, а й причину його виникнення.

Так, наприклад, збільшення шийно-діафізарного кута, скошеність і сплощення вертлужної западини свідчать про дисплазію, а зміна форми проксимальної частини стегнової кістки свідчить про те, що коксартроз є наслідком хвороби Пертеса або юнацького епіфізіолізу. На рентгенограмах хворих на коксартроз також можуть виявлятися зміни, що свідчать про перенесені травми. Для інструментальної діагностики коксартрозу можуть використовуватися також КТ та МРТ. Ком’пютерна томографія дозволяє детально вивчити патологічні зміни з боку кісткових структур, а магнітно-резонансна томографія надає можливості оцінити порушення з боку м’яких тканин.

Лікування коксартрозу

Лікуванням патології займаються ортопеди-травматологи. Вибір методів лікування залежить від симптомів та стадії захворювання. На 1 та 2 стадіях коксартрозу проводиться консервативна терапія.

Для відновлення пошкодженого хряща при коксартрозі застосовуються засоби групи хондропротекторів.

При сильному больовому синдромі пацієнтам, котрі страждають на коксартроз, можуть призначатися внутрішньосуглобові ін’єкції. Також при коксартрозі призначають фізіотерапевтичні процедури (ультразвукову терапію, лазеролікування, УВЧ, магнітотерапію, масаж, лікувальну гімнастику)

Дієта при коксартрозі самостійного лікувального ефекту немає і застосовується лише як засіб зниження ваги. Зменшення маси тіла дозволяє знизити навантаження на тазостегнові суглоби і, як наслідок, полегшити перебіг коксартрозу. Для того, щоб зменшити навантаження на суглоб, лікар, залежно від ступеня коксартрозу, може порекомендувати пацієнтові ходити з тростиною або з милицями.

На пізніх стадіях (при коксартрозі 3-го ступеня) єдиним ефективним способом лікування є операція – заміна зруйнованого суглоба ендопротезом. Залежно від характеру ураження може застосовуватися або однополюсний (замінюється лише головка стегна), або двополюсний (замінюється як головка стегна, так і вертлужна западина) протез.

Операція ендопротезування при коксартрозі проводиться в плановому порядку, після повного обстеження. У післяопераційному періоді проводиться антибіотикотерапія. Шви знімають на 10–12 день, після чого пацієнта виписують на амбулаторне лікування. Після ендопротезування обов’язково проводяться реабілітаційні заходи.

Хірургічне втручання із заміни суглоба при коксартрозі забезпечує повне відновлення функції кінцівки. Хворі можуть працювати, активно рухатись і навіть займатися спортом.

Новини:

06 Вер

The European Society of Regional Anaesthesia and Pain Therapy (ESRA), м.Прага

30 Сер

Безперервний професійний розвиток (Заходи на вересень 2024р.)

24 Сер

Вітаємо з Днем Незалежності України!

23 Сер

Вітаємо з Днем Державного прапора України!

24.07.2024

Карбункул

Карбункул – гостре гнійно-некротичне запалення розташованих поруч волосяних мішечків, сальних залоз і тканин, що оточують їх, з некрозом шкіри і підшкірної основи. Спричинюється золотистим стафілококом. Особливістю карбункула є те, що він швидко прогресує, процес поширюється вглиб, у ділянці ураження виникає численний тромбоз дрібних судин, що призводить до некрозу тканин. У ділянці карбункула спостерігається різного розміру інфільтрат, який піднімається над поверхнею шкіри. Шкіра в цьому місці має багряно-синій колір. Через деякий час поверхня карбункула вкривається численними дрібними некротичними вогнищами, з яких виділяється гній. М’які тканини довкола інфільтровані, щільні, дуже болючі. Порушується загальний стан хворого: виражені явища інтоксикації, температура тіла підвищується до 39,0 – 40,0 0С, пульс частий (100 – 120 уд./хв.), язик сухий, обкладений. Може бути марення. У крові виявляються зміни, характерні для запального процесу. Карбункули частіше бувають поодинокими. Розміри їх різні – від 5 до 10 см у діаметрі. Виникають найчастіше у ділянці хронічного подразнення шкіри (поперек, потилиця). Дуже тяжкий перебіг мають карбункули в ділянці обличчя, особливо – у хворих на цукровий діабет.

Причини

Причиною виникнення карбункула, як правило, є запущений фурункул. Зустрічаються випадки, коли виниклий фурункул справді не потребує лікування і через деякий час проходить. Однак на фоні зниженого імунітету, в умовах контакту з одягом, запалення починає прогресувати, при цьому, шкірний покрив стає багряно-синюшним, утворюються свищі, через які відділяється рідина зеленуватого кольору.

При відсутності грамотного лікування може утворитися великий (до 10 см) дефект шкіри, після чого разом з частинками епідермісу починає відторгатися гнійний вміст. Перебіг цього процесу також супроводжується досить сильним неприємним запахом.

Для того, щоб цього уникнути, необхідно відмовитися від самолікування, застосування народних методів і видавлювання фурункула.

Наслідками неправильного лікування фурункула можуть бути: утворення карбункула, сепсис і менінгіт. Небезпека нетрадиційних методів лікування полягає в неможливості самостійно визначити стадію запального процесу. У разі виникнення фурункула, який не проходить і не зменшується в розмірах протягом 1-2 днів, і при цьому спостерігається загальне погіршення самопочуття, рекомендується звернутися до кваліфікованого лікаря-хірурга.

Симптоми

Карбункул – хвороба, яка не часто вражає обличчя і кінцівки, зазвичай вона виникає на задній поверхні шиї або між лопатками, також може зустрічатися на попереку і сідницях. Як правило, мова йде про поодинокі утворення. Запалення даного роду характеризується поступовим розвитком.

До основних стадій розвитку карбункула можна віднести:

утворення серозного інфільтрату конусоподібної форми, що досягає діаметра 1,5 см;
гнійно-некротична стадія запалення характеризується виникненням на верхівці карбункула гнійної пустули;
стадія загоєння, в ході якої некротичний стрижень відторгається і утворюється шкірний дефект у вигляді втягнутого рубця.

Перші дві стадії проходять, супроводжуючись підвищенням температури тіла до 40,0 °С, лихоманкою, головним болем, порушеннями роботи шлунково-кишкового тракту (нудотою і блювотою, втратою апетиту), відсутністю здорового сну і прискореним серцебиттям, ознобом. Основним симптомом вважаються різкий біль в місці запалення шкірного покриву.

Перебіг запалення багато в чому залежить від того, мікроби якого виду стали його збудниками. Найчастіше ними стають мікроби сімейства стрептококових або ж стафілококових. Вони обумовлюють важкий перебіг хвороби і такі її ускладнення як лімфангіт – запалення лімфатичних судин; або лімфаденіт – запалення лімфовузлів. У числі рідкісних, але найбільш небезпечних, і навіть смертельних ускладнень карбункула, можна назвати базальний гнійний менінгіт, тромбофлебіт, сепсис і арахноїдит.

Якщо ж захворювання проходить у відносно легкій формі, і не спостерігається ускладнень, то поліпшення можна спостерігати на 3-5 день правильного лікування. Карбункул переходить в завершальну стадію: відбувається очищення рани від гною і мертвих тканин, уражена ділянка шкіри заповнюється новоствореною тканиною, інакше званою грануляційною, і починається формування рубця.

Діагностика

Постановка діагнозу при огляді лікаря не представляє складності через специфічну клінічну картину захворювання. Подальша діагностика застосовується для визначення типу збудника з метою призначення ефективної антибіотикотерапії, а також – для з’ясування ступеня тяжкості захворювання і ступеня інтоксикації пацієнта. Для цього роблять забір гною з рани пацієнта і піддають його бактеріологічному дослідженню, в ході якого можна з’ясувати вид і сприйнятливість збудника до різних видів антибіотиків.

Якщо карбункул протікає на тлі хронічних захворювань, то необхідна консультація вузьких фахівців. Наприклад, при цукровому діабеті важлива консультація лікаря-ендокринолога. Потрібно визначити рівень глюкози в крові, і при необхідності провести стабілізацію стану хворого.

Лікування

Лікування карбункула проводиться, як правило, амбулаторно із застосуванням антибіотиків і протизапальних препаратів.

Ні в якому разі не можна проводити самостійний розтин карбункула.

При тяжкому перебігу захворювання: вираженій інтоксикації, локалізації карбункула на обличчі пацієнт госпіталізується в стаціонар. Проводиться часта і ретельна обробка рани; курс протизапальної та антибіотикотерапії за підсумками бактеріологічного дослідження.

Лікують карбункули хірургічними методами.

Під місцевим та загальним знеболюванням проводять глибокий хрестоподібний розріз, видаляють некротичні тканини, рану промивають антисептиком, лікують відкритим методом.

Новини:

06 Вер

The European Society of Regional Anaesthesia and Pain Therapy (ESRA), м.Прага

30 Сер

Безперервний професійний розвиток (Заходи на вересень 2024р.)

24 Сер

Вітаємо з Днем Незалежності України!

23 Сер

Вітаємо з Днем Державного прапора України!

19.07.2024

Що потрібно знати про фурункул?

Фурункул — це гостре гнійне запалення волосяного фолікула, яке поширюється на пов’язану з ним сальну залозу й тканини підшкірно-жирової клітковини, що їх оточують. Запальний процес провокується гноєрідною мікрофлорою та найчастіше викликається золотистим стафілококом. Захворювання може розвиватися на будь-якій ділянці шкіри з волосяними фолікулами, але частіше формується в зонах, схильних до забруднень і тертя. Такий нарив люди без медичної освіти часто називають словом «чиряк».

При появі множинних фурункулів розвивається фурункульоз. Фурункули частіше виникають у чоловіків. Збільшення кількості хворих з такими наривами спостерігається восени та навесні.

Класифікація фурункулів

Виділяють три стадії фурункула:

Інфільтрація.
Спостерігається в перші 3–4 дні після інфікування, характеризується появою хворобливої щільної ділянки червонуватого кольору, що збільшується в розмірах.

Нагноєння й некроз.
У центрі інфільтрату утворюється гній. Над поверхнею шкіри з’являється гнійно-некротичний стрижень, який після дозрівання проривається разом з гноєм.

Загоєння.
Уражені тканини поступово покриваються грануляційною тканиною та гояться, формуючи рубець.
У деяких випадках фурункул протікає стерто, і некротичний стрижень не формується.

Запальний процес при фурункульозі буває:

Місцевим.
Ураження обмеженої ділянки шкірного покриву. Зазвичай поширення одного нариву спричиняє його неправильне лікування.

Загальний.
Поява численних наривів на значній площі шкіри. Такий запальний процес розвивається при ослабленому імунітеті на тлі анемії, порушень в роботі нервової системи або тривалих хронічних захворювань.

Фурункульоз може протікати гостро або хронічно. У першому випадку нариви виникають одночасно або протягом невеликого часового проміжку та супроводжуються проявами загальної інтоксикації: слабкістю, підвищенням температури тощо. При хронічному перебігу фурункули присутні довго і не супроводжуються вираженими симптомами інтоксикації. Зазвичай, такий перебіг захворювання спостерігається при ослабленому імунітеті.

Етіологія фурункула.

Основна причина фурункула — проникнення золотистого стафілокока в волосяний фолікул. Запалення може викликатися й іншими стафілококами. Численні дослідження показують, що в нормі ці мікроорганізми знаходяться на поверхні шкіри, але тільки 10% з них є патогенними. У більшості пацієнтів з гнійними наривами це співвідношення змінюється, й кількість патогенних стафілококів іноді досягає 90%. Таке порушення мікрофлори шкіри може викликатися додатковим забрудненням шкірних покривів або зниженням імунітету.

У першому випадку стафілококи потрапляють на шкіру через недотримання правил особистої гігієни або санітарно-гігієнічних норм в побуті та на виробництві. Інфекція може передаватися через брудні руки, з пилом, під час носіння брудного одягу тощо.

В іншому випадку зниження реактивності імунної системи зумовлене різними хронічними захворюваннями та негативними зовнішніми впливами. Тоді причини фурункула з’являються через такі стани й патології:

тривалі хронічні захворювання та інфекції: бронхіт, тонзиліт, синусит, гепатит, пієлонефрит, туберкульоз тощо;
ендокринні порушення: метаболічне ожиріння, гіпотиреоз, цукровий діабет;
імунодефіцити;
тривалі прийоми глюкокортикоїдів або інших препаратів, що знижують імунітет;
хіміотерапія;
гіповітаміноз;
неповноцінне харчування;
часту фізичну перевтому;
переохолодження;
перебуванням в умовах спекотного й вологого клімату;

Сприяти появі фурункула може таке захворювання шкіри як акне, при якому волосяні фолікули й сальні залози закупорюються скупченням жирових виділень.

Вхідними воротами для інфекції є мікротравми шкіри, які з’являються при її мацерації через рясне потовиділення, тертя, подряпини тощо. В частині вушної раковини або носа нариви можуть виникати через постійний вплив слизисто-гнійної речовини, виділення з носа чи хронічний перебіг отиту, аденоїдів, риніту, гаймориту.

Патогенез фурункула.

На початковій стадії запального процесу в гирлі фолікула формується пустула, в якій знаходяться стафілококи, лейкоцити та фібрин. Збудники інфекції спускаються по фолікулу і викликають запалення, яке проявляється появою інфільтрату. Згодом уражені тканини некротизуються, і навколо них накопичується гній. Гнійний ексудат накопичується навколо гирла фолікула і разом з некротичним стрижнем виходить на поверхню шкіри. У місці дефекту тканин накопичуються грануляції та формується рубець. Згодом він може розсмоктуватися.

Клінічні прояви фурункула.

Найчастіше фурункули з’являються в зонах, найбільш схильних до забруднення, тертя й пітливості. До них відносяться:

обличчя;
шия;
груди;
сідниці;
стегна;
поперек;
пахвові та пахвинні ділянки;

Весь процес розвитку нариву зазвичай займає біля 10 днів.

Після інфікування навколо ураженого волосяного фолікула формується невеликий інфільтрат у вигляді вузлика (до 1–3 см в діаметрі). Його поява спочатку супроводжується поколюванням і сверблячкою, а потім з’являється біль. Приблизно через 1–2 дні фурункул червоніє, стає гарячішим на дотик і виступає над шкірними покривами у вигляді конуса.

Приблизно на 3–4 добу на вершині конуса з’являється гнійно-некротичний стрижень у вигляді пустули. Нарив стає максимально болючим, особливо при розташуванні в носі або слуховому проході.

У цей період у хворого може підвищуватися температура до 38°C, відчуватися слабість, головний біль та інші симптоми загальної інтоксикації. Ці прояви більше характерні для фурункульозу і рідко з’являються при одиничних та дрібних фурункулах.

У нариві накопичується гній, і на піку гнійно-некротичного процесу стрижень і гнійний ексудат виходять назовні. Після цього симптоми фурункула швидко проходять, починається процес відновлення тканин.

Фурункул в стадії загоєння очищається, заповнюється грануляціями й заживає. На його поверхні формується рубець. Спочатку він червоно-синій, але з часом поступово світлішає, стає білястим і злегка втягнутим. Ступінь його вираженості залежить від глибини запалення й здатності шкіри до регенерації. У деяких випадках він повністю розсмоктується й зникає.

Особливості фурункула у дітей.

Шкіра у дітей відрізняється підвищеною чутливістю до впливу зовнішніх і внутрішніх несприятливих факторів. Крім цього, діти не завжди дотримуються правил особистої гігієни. Саме тому в юному віці фурункули — досить часте явище.

У більшості випадків це захворювання не призводить до ускладнень, але коли великий гнійник з’являється на обличчі чи множинні нариви мають виражену загальну інтоксикацію, лікування потрібно проводити в умовах стаціонару. Ознаки фурункула в дитячому віці завжди повинні бути приводом для звернення до лікаря, оскільки тільки спеціаліст може запобігти розвитку небезпечних ускладнень і виявити першопричину запалення. У деяких випадках вона може бути пов’язана з небезпечними хронічними захворюваннями.

Ускладнення фурункула.

Іноді навіть одиночний нарив призводить до розвитку ускладнень. Найчастіше ускладнюються гнійники біля слизової носа та в зоні носогубного трикутника. Нерідко до небезпечних наслідків призводять спроби видавлювання фурункула, його травмування під час гоління або інших процедур. Також частою причиною ускладненого перебігу стає неправильне лікування.

До ускладнень фурункула відносять:

місцеві: карбункул, абсцес, рожу, флегмону, фурункульоз;
віддалені: лімфаденіт, лімфангіт, флебіт;
загальні: сепсис, ураження головного мозку та абсцеси внутрішніх органів.

Місцеві ускладнення викликаються збудниками запалення, що знаходяться в гної. Разом з гноєм вони можуть уражати тканини, що оточують нарив, і ставати причиною інфікування інших ділянок тіла.

При прогресуванні запального процесу збудники потрапляють в лімфатичну систему й вени. Таке поширення інфекції призводить до віддалених ускладнень і викликає запалення лімфатичних вузлів і судин, вен.

Найнебезпечнішим наслідком фурункула є поширення інфекції на артеріальні судини. При проникненні в кров стафілококи розносяться по організму і можуть призводити до пієлонефриту, сепсису, формуванню абсцесів на внутрішніх органах і тканинах головного мозку, розвитку менінгіту, арахноїдиту.

Діагностика фурункула.

При появі ознак запалення шкірних покривів слід звернутися до лікаря-хірурга.

Після огляду фахівець поставить діагноз. Для виявлення збудника запалення і складання тактики медикаментозного лікування проводять бактеріологічний посів виділень з визначенням чутливості до антибіотиків.

При множинних фурункулах або при їх частій появі проводиться загальне обстеження хворого:

загальний аналіз крові та сечі;
бактеріологічне дослідження сечі;
аналіз крові на цукор;
флюорографія;
УЗД органів черевної порожнини та нирок;
рентгенографія придаткових пазух носа;
риноскопія і фарингоскопія;

За необхідності пацієнту призначають консультації педіатра, ендокринолога, отоларинголога, гастроентеролога та інших фахівців. Після отримання всіх результатів обстеження лікар буде знати, як вилікувати фурункул максимально ефективно.

Якщо ускладнення розвиваються, можуть знадобитися такі дослідження:

посів крові на стерильність;
люмбальна пункція;
МРТ головного мозку;
КТ нирок;

Лікування фурункула.

Тактика лікування фурункула визначається клінічним випадком. При легких проявах воно може обмежуватися застосуванням місцевих препаратів. За необхідності консервативна терапія доповнюється призначенням антибіотиків. У складних випадках розкриття гнійника проводиться хірургом.

Під час лікування слід ретельно дотримуватися правил особистої гігієни, не торкатися брудними руками до вогнища запалення, частіше міняти постільну білизну й одяг, обмежувати дію сирої води на зону ураження. Категорично забороняється намагатися видавлювати або проколювати гнійник.

Антибіотики з урахуванням чутливості збудника призначаються, якщо виявляються:

великі або множинні гнійники;
нариви на обличчі;
часті рецидиви;
ознаки флегмони, яка постійно розповсюджується;
ризик розвитку ендокардиту та інші ускладнення.

Системне лікування антибактеріальними препаратами призначається тим, хто має патології імунної системи.

Якщо гнійники та множинні фурункули виникають часто, рекомендується лікування виявлених хронічних захворювань. Курс терапії в таких випадках призначає профільний фахівець. За необхідності рекомендують прийом імуномодуляторів, іноді — аутогемотерапію, ультрафіолетове і лазерне опромінення крові (УФОК і ВЛОК). Деяким хворим прописують введення стафілококової вакцини або анатоксину, прийом гамма-глобуліну.

У разі неефективності консервативної терапії рекомендують хірургічне лікування.

Операції виконують під місцевою анестезією. Після розтину гнійника видаляють гнійний ексудат і ділянки некрозу. Тканини обробляють антибіотиками або антисептиками. За необхідності проводять дренування. На рану накладають стерильну пов’язку з антибактеріальною маззю.

Після операції хворому призначають медикаментозну терапію і проводять перев’язки.

Профілактика фурункула

Для запобігання виникнення фурункулів слід:

дотримуватися правил особистої гігієни;
одягатися по погоді;
вчасно обробляти травми антисептиком;
правильно харчуватися;
носити зручний одяг, що не натирає шкіру;
вчасно лікувати хронічні захворювання.

Новини:

06 Вер

The European Society of Regional Anaesthesia and Pain Therapy (ESRA), м.Прага

30 Сер

Безперервний професійний розвиток (Заходи на вересень 2024р.)

24 Сер

Вітаємо з Днем Незалежності України!

23 Сер

Вітаємо з Днем Державного прапора України!

12.06.2024

Обережно кліщ!

Сезон активності кліщів!

Кліщі можуть бути носіями серйозних захворювань, таких як хвороба Лайма, лихоманка та енцефаліт.

Ось що потрібно знати, щоб захистити себе і своїх близьких від цих паразитів:

Період активності

Сезон активності кліщів зазвичай починається в теплу весняну погоду, коли температура повітря стабільно тримається вище +5°C. Це може бути з кінця березня по квітень і тривати до пізньої осені, іноді до листопада. Найбільша активність спостерігається у весняні та ранньолітні місяці.

Місця проживання кліщів

Кліщі вважають за краще вологі та затінені місця, наприклад, лісові ділянки з густими кущами, чагарники, високу траву. Вони чекають на кінчиках гілок та трав, простягаючи свої передні лапки для того, щоб зачепитися за перехожих або тварин.

Як захиститись від укусу кліща

Для того, щоб захиститися від укусів кліща, краще дотримуватись наступних рекомендацій:

Одяг: носіть світлий одяг з довгими рукавами та штани, заправлені в шкарпетки, щоб кліщів було легше помітити і вони не могли легко дістати до шкіри.
Репеленти: використовуйте репеленти проти кліщів на відкриті ділянки шкіри та одяг. Це спеціальні хімічні або натуральні засоби, які використовуються для відлякування комах. Репеленти, що містять ДЕТА, пікарідин або інші активні інгредієнти, можуть ефективно відлякувати кліщів.
Обережність на природі: уникайте високої трави та кущів, де найчастіше можна зустріти кліщів. Прогулюйтесь стежками у лісі або парку.
Огляд після прогулянки: після повернення з природи краще ретельно оглянути своє тіло, одяг та домашніх тварин на наявність кліщів.

Кліщ — тварина всесезонна, взимку вони нікуди не зникають, але найбільш небезпечний час – весна і осінь. Особливо обережними варто бути з квітня по червень і з вересня по жовтень.

За даними ентомологічних досліджень не кожен кліщ містить в собі вірус: в середньому з 10 тільки 1-2 є заразними, але за зовнішнім виглядом вони не відрізняються.

Інфікування виникає у разі присутності кліща в шкірі щонайменше 24 години. Отже, чим менше часу кліщ був на людині, тим менша ймовірність зараження.

Від хворої людини до здорової збудники цього захворювання не передаються.

Алгоритм дій при укусі кліща:

Не треба заливати кліща спиртом, олією та іншими речовинами.
Для того, щоб витягнути кліща, потрібно звернутися до хірурга!
Після самостійного видалення кліща місце укусу потрібно обробити антисептиком, а руки – вимити з милом.
Здавати кліщів на аналіз не потрібно
Спостерігати за загальним станом три тижні після укусу: якщо підвищиться температура чи з’явиться колоподібне почервоніння на шкірі – негайно звернутися до інфекціоніста!

Новини:

06 Вер